ПРИАЗОВСЬКА ГІМНАЗІЯ ЗІ СТРУКТУРНИМ ПІДРОЗДІЛОМ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ МАРІУПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

„Перлина Донеччини – село Приазовське”

Робота учениці 11 класу

Приазовської ЗОШ І-ІІІ ст.

Жижері Ольги

Керівник : Червона Т. В. , учитель

російської мови та літератури

Село! – і серце одпочине,

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село…

Т.Г.Шевченко

До 20-х років ХХ ст. частина земель радгоспу «Приазовський» належала поміщику Фокіну, який мешкав у селі Мангуш. В 6 -7 км від села був хутір Фокіно. За національністю Фокін був греком. Він здавав землю хазяям із Мангуша. У 1906 році він здав землю Чернову Костянтину Івановичу. Батраком у Чернова був Марченко Герасим Сафронович. Він пас биків. Фокін жив в Мангуші, але у нього був кам’яний будинок і у Фокіно. Поміщик облаштував гарну греблю, посадив великий сад. Хазяїн, у якого працював Марченко, жив також у Мангуші, на місці старої лікарні. Усі землі майбутнього радгоспу орендувалися греками, які починали польові роботи навесні і закінчували восени.

В господарстві Фокіна працювало 40 батраків. До 1923 року землі радгоспу належали хазяям із Мангуша. У 1924 році у зв’язку з новою економічною політикою партії землі розподілили та роздали новим хазяям. Першими мешканцями радгоспу були Анишко Селиверст, Манишко Семен, Мудрик Сергій, Мудрик Андрій, Мудрик Яків, Мудрик Микола, Рибро Олексій, Рибро Анатолій, Рибро Іван, Забільський Віктор, Забільський Федір, Забільський Арсеній, Забільський Іван, Пудак Федір, Довгополик Филимон, Лисенко Тимофій, Левада Сергій. Вони збудували собі хати із глини та очерету. Перший ряд помешкань було розташовано праворуч центральної вулиці. Поселення було названо хутором Азов. Для мешканців хутора була побудована школа, в якій навчалися діти хазяїв.

У 1929 році на хуторі Азов пройшло розкуркулювання хазяїв. Багато з них чинили опір, і тому їх висилали з хутора. Залишилися в Азові не висланими Забільський Федір, Левада Сергій, Пудак Іван, Бойко Ілля. Після розкуркулення землі ввійшли до колгоспу «Червона долина» Мангушської сільської ради.

Коли у 1933 році організувався радгосп „Приазовський”, то із Агробази було виділено 2 трактори, із Диктатури – 1, були свої 2 машини. На проживання та роботу до радгоспу приїхали люди із Бельманки (селище, розташоване біля Розовки). Із Агробази направили Шевченка Миколу Петровича, Прихленка Олександра , Лазарєва Івана Миколайовича, Назаренка Івана Олексійовича. Всього в 1932 році в селі мешкало 150 чоловік. Працівники розміщалися в будинках хазяїв, яких вислали. Всього житлових будинків було 20, на місці сучасної їдальні стояла молочна ферма.

З 1932 до 1935 року в радгоспі було 2 машини та 6 тракторів. Одним з трактористів був Гладун Василь Григорович. У 1937 році добавилися 2 комбайни «Комунар». Для робочих була побудована їдальня на місці хлібопекарні, а для дітей - дитсадок.

Жителі, одержимі працею на рідній землі, усвідомлювали користь своєї тяжкої праці, бо з радістю спостерігали економічну міць рідного села. В часи дозвілля їх думки і мрії були співзвучні з рядками поезії Миколи Чернявського:

Я по степу ясному йшов,

І слав він килими шовкові

Під бистрі ноги юнакові

Нові й нові, все знов і знов.

Коли почалася війна, радгоспу „Приазовському” було наказано евакуюватися в напрямку Таганрогу. 13 листопада 1941 року було зібрано усі машини і трактори, продукти, худобу, стало відомо, що німці перерізали шлях і далі рухатися стало безглуздо. В цьому місці було роздано багато худоби та продуктів мешканцям, і люди з машинами повернулися назад. Німці ввійшли в село 14 листопада 1941 року. Територія була окупована до жовтня 1943 року.

Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими,

Крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат,

Щоб велику любов передати рядками малими

До усіх, що в цей час захищають наш зоряний сад, -

Ці слова із поезії поета-земляка Володимира Миколайовича Сосюри, відгукнувшись у серцях жителів села, стали закликом до захисту рідної Донеччини.

14 жовтня 1943 року всіх чоловіків забрали до армії, всього їх було 65 осіб. Після закінчення війни додому повернулося лише 20. 45 загинуло, серед них: Павленко В.К., Федоренко І.А., Падалко А.І., Півняк А.В., Жижеря П.В., Тєтєрін Д.З. та багато інших.

Коли німці відходили, то всіх мешканців селища вигнали у поле і підпалили будівлі. Село згоріло майже все, крім трьох домівок – молочної ферми, будинків, де живуть Шлапак, Доля М.В. З 1943 року починається період відбудови. З 1950 до 1960 роки будували державні установи, з`явилася нова вулиця, яку назвали Молодіжною.

Поступово село стає затишним та заможним. Директорами радгоспу «Приазовський » за той період були Чикалов Анатолій Никифорович, Рябко Василь Пилипович та Карнаушенко Олександр Андрійович. У 1989 році на честь 44-ої річниці Перемоги на початку центральної вулиці було встановлено пам’ятник «Скорбящая мать», біля якого кожного року проходять мітинги. У 1990 році робочі радгоспу обладнали алею, яка проходить уздовж центральної вулиці імені Леніна.

Село Приазовське розташоване в мальовничому місці Донецької області, неподалік від районного центру – смт. Мангуш. Воно має асфальтовані дороги, транспортний зв'язок з м. Маріуполь, смт. Нікольське. Природа навколо села чудова, є гарні місця відпочинку біля водоймищ Фокіно та Запільне. Влітку село потопає в зелені, каштанова алея захищає людей від спеки.

Любов моя – тиха…люблю тебе, краю…

Люблю твої думи, і співи, і сни,

І степ необмежний, і тугу безкраю,

І тихії сльози твоєї весни.

( Христя Алчевська)

На сьогоднішній день в селі мешкає близько 900 чоловік, серед них, 4 чоловіка – примусово вивезені в Німеччину, 1 - воїн – інтернаціоналіст.

Хочеться вірити, що для кожного, хто виріс у селі Приазовське, воно буде таким, яким було для нашого знаменитого поета - земляка Володимира Миколайовича Сосюри:

Село моє – мій добрий геній,

Моя любов і батько мій!